ПРИГОДИ КОТА МАРТИНА



Категории Дмитро Павличко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Казка 1 Кiт Мартин мишей не ïсть, А за рибою аж плаче. За одну щупачу кiсть Плем'я дав би вiн мишаче. Вiн учився риб ловить, — Входив довго в ту науку. I в одну прекрасну мить Витягнув iз рiчки щуку. Зняв рибину iз гачка I зачув ïстиво свiже. Та вiд щастя гопачка Як не вдарить, як не врiже! Не жалiє закаблук, Ходить в оберт, вихилясом... Щука вигнулась, як лук, Та й у воду — мах тим часом. Кiт очима тiльки — луп! Поламав зi злостi вудку. Потiм бiдний риболюб Мало не помер зi смутку. Вiн з того тяжкого дня Перестав ходить до рiчки. Але голод не рiдня — Хоч бери i ïж порiчки! Хоч берися до мухви, Що дратує мисль котячу, Хоч бери й мишей лови I суцiльно змiнюй вдачу. 2 Кiт Мартин — естет. На миш Навiть глянути не в силi. Ластiвка, горобчик, стриж — Це його потрави милi. Та попробуйте зловiть Крилечка прудкi, шаленi, Що спiвають, — пiть, пiлiть! — Так високо на антенi. Кiт Мартин купив сачок, Бiгав надовкруг рокити, Вiн хотiв ластiвочок, Наче мотилiв, ловити. Все даремно. Тут кота Iнша думка осiнила: Крила! Шнуром до хребта Прив'язати треба крила! Довго пiр'я вiн збирав Гусяче та лебедине. Дивнi крила майстрував, Мрiяв, як то вiн полине, Як ловитиме пташат, Як життя оберне в свято... Ну й котяра, ну й пiрат, — Сам себе хвалив завзято. Час настав. I ось на дах Кiт Мартин зiйшов зухвало, Прив'язавсь до крил i... ах!. Смiлостi забракувало Скочити з будинку вниз. А синицi з горобцями, Посiдавши на карниз, Реготали до нестями. I смiялись ластiвки, I чижi, й стрижi смiялись, Аж хапались за боки Та за животи хапались. 3 Без мишей не проживеш, — Думав кiт Мартин суворо. Що? Гидкi вони? Авжеж! Та без ïдла згинеш скоро. Що робити? Де пiти? Як боротися з бiдою? Ласi до мишви коти, А вiн бридиться мишвою! Всiх про все вiн розпитав, Обiйшов мiсця знайомi. Врештi на роботу став У центральнiм гастрономi. Не втiкати ж з мiста в лiс, Якось тут потрiбно жити... Кiт пiшов на компромiс I найнявсь... мишей ловити. Не подумайте, що вiн Записався в мишоïди. Готувати магазин Мав йому за труд обiди. Склали договiр такий: Кiт — лови щодня двi мишi, А зате i ïж, i пий, I проспися в теплiй нiшi. Не життя, а благодать! (Вже дали коту завдаток), Але як же вполювать Неприємних тих мишаток? Чи нанести капканiв, Хитрих пасток на полицi? Чи, немов на кабанiв, Йти й стрiляти iз рушницi? Чи, мов рибу, гнати в сак? Чи ласо метати звиннi? Чи ловити просто так — Лапою — бабах! — по спинi? Нi, не зможе кiт Мартин, Мов коти брутальнi й хижi, Полювати! Краще згин, Нiж торкнутися до мишi. Вiн дiстав собi цiпок, Добру палицю пастушу, I вiд нiрки — нi на крок, Жде, чекає в одну душу. Вiн хвостом обгородив Мишачу нору дбайливо. Буде ловля всiм на здив, Скоро має статись диво! Миша з нiрки в нiрку шасть, Наче вiтер на толоцi. Кiт як палицею дасть По хвостi з усеï моцi! Ах, мiй хвостику, це ти! Кiт аж плакав з болю й муки. Не досягнуто мети, Та досягнуто науки. 4 Якось кiт Мартин вночi На даху сидiв i мрiяв... Мов рисунок на парчi, Золотом свiтився Киïв. Зорями ряхтiла вись, Але мiсяць був так близько, Що до нього дотягтись Мiг би лапою котисько. Бiлий мiсяць iз вишин Пахнув, як буката сиру. А до сиру кiт Мартин Завжди мав охоту щиру. Вiн стрибнув з розгону — раз! Повен пристрасного жару, Як паркан чи перелаз, Перескочив темну хмару. Став на мiсяцi. Привiт! Сир пiд ним i сир навколо. ...Ïв його голодний кiт, Ïв, аж у боках кололо. Потiм сон його зморив, Кiт заснув, немов на лавi, В снi мурликав-говорив До котят слова ласкавi. Втiм збудився. Що це? Тьху! Вже пiд ним не сир, а бляха. Вiн збудився на даху — Впав iз неба бiдолаха. 5 Народився кiт Мартин В гаражi, на передмiстi, Де стояло сто машин, А можливо, навiть двiстi. Щойно очi вiн продер, Вже хотiв за руль сiдати. — Ти — мiй вроджений шофер! Тiшилась котяча мати. Ах, якi були часи! Всi йому давали ïстки, Той — сальця, той ковбаси, А той — риб'ячi охвiстки. I чому котiв життя Жалiсне й несамовите: Люблять — доки ти котя, Вирiс — починають бити. Там не стань, а там не сядь, Геть! — єдина спiвомовка. Улюлюкають, кричать На кота, немов на вовка. Де ж тi дiти-голуби, Де ж те нiжне благочинство? Так герой наш вiд журби Пригадав своє дитинство. Що ж, коли нема чудес, Треба ïх творить самому. Кiт голодний був, як пес, Вiн би ïв уже й солому! Грали в животi чорти, Хоч берися камiнь гризти! А чому б то не пiти, Не найнятися в таксисти? I пiшов. А де права? — Позiхнув начальник смачно. Але кiт на тi слова Посмiхнувсь багатозначно. Миттю скочив до керма (Волга поруч там стояла.) Хоч у нього прав нема, Та натура є зухвала. З мiсця — газ i розворот — Показав своє мистецтво. Дивувавсь йому народ — Все шоферське молодецтво. Що ж, дали права! Вже кiт ïде, пiсеньку муркоче. Вже зеленим оком свiт Знадити до себе хоче. Де той перший пасажир? Хто ж то буде — кiт не знає. Крiзь шумливий людський вир, Мов на крилах, пролiтає. Гей, Мартине, ти не спиш? Будь уважним на роботi! Втiм з будинку сiра миш Вибiгла, як дух iз плотi. Кiт — на газ! А миш давай Тротуарами тiкати. Iз-за рогу тут трамвай Виïхав — о рiдна мати! Миш — пiд нього, а Мартин В те залiзо трах з розгону... Скрегiт гальм, горiння шин, Крики з вулицi й вагону. Позбiгалась дiтвора, Йде й мiлiцiя поважно. — В лобовому склi дiра! — На таке й дивиться страшно! Є машина. Де ж водiй? На даху. Вiн лiг на спину I кляне характер свiй, Миш, ненависну тварину! Пiдвезти ïï хотiв, А вона дурна — навтьоки. Кiт сердито муркотiв I лизав обдертi боки. 6 Березневоï пори, Як дерева чорнi й голi, Кiт Мартин любив двори Оглядати на Подолi. Закавулочки малi, — Давнi домики й садиби. Гарно там, як на селi, А ще й чути запах риби. В надвечiрнiй тихий час, Бiля Житнього базару, Рибку вiн збирав не раз, Наче срiбло, з тротуару. А коли вже неба дзвiн Осявали яснi зорi, Ах, любив спiвати вiн На даху в котячiм хорi. Ось i нинi кiт прийшов Поспiвать з товаришами. Привiтався: — Але гов — Що це трапилося з вами?! Друзi — в смутку та в журбi: — Диригент помер, небоже. I не снилося тобi, Що таке случитись може... Плачуть тенори й баси, Баритони та сопрано. — Хто з'єднає голоси Так майстерно i старанно? — Заспокойтеся, коти, Не вiзьму я з вас нi цента, Але можу помогти — Буду вам за диригента! Так промовив кiт Мартин I подумав: Баламуте, Як це — нi в город, нi в тин — Хочеш диригентом бути! Та який же ти артист, Як не вмiєш нот читати, Ти — брехун, авантюрист, Бий тебе котяча мати! — Ну, ставайте, — вiн почав Щось наспiвувати соло. — Все забути! Жодних справ! Тiсно збийтеся в пiвколо! А тепер: Няв! Няв! Няв! Няв! Вiн подав потрiбну ноту. Лапки догори пiдняв, Бiдний аж блищить од поту. Дiяв кiт у той момент — До найменшоï деталi — Як покiйний диригент. Мавпував! Що ж буде далi? Далi все пiшло на п'ять. Кiт забув про сумнiв-сором: Може й дурень керувать Добре вишколеним хором. Ой, який чудовий спiв Пiднiмався аж до неба! Кiт Мартин стогнав, сопiв, Помагав усiм, де треба. Втiм, надбiгли слухачi, Люди iз того ж будинку, З криками: Нема вночi Вiд котiв нам супочинку! Хтось на крiвлю вже спiшить; Вилiз. Бийте, — репетує, — Та не того, хто нявчить, А того, хто диригує! Тут попався наш артист! В мент найвищоï рулади Хтось пiймав його за хвiст Й ну лупити без пощади. Кiт завмер, як неживий, Був здивований до краю: Отакоï! Бий, не бий, Я своєï доспiваю! — А, це ти збираєш тут Вечорницi, супостате?! Ти — хормейстер? Свiй дебют Будеш довго пам'ятати! Дряпаючи, нiби рись, Кiт наш вирвався на волю. Вiк живи i вiк учись, — Думав, стогнучи вiд болю. — Нащо я ходив туди, На котячi спiви здуру. Нащо вклав такi труди В ту свою диригентуру! 7 Кiт Мартин мав довгий хвiст I пишався цим немало. Кiт Мартин був урбанiст, Та любив сметану й сало. Мрiйник-ледар, котик-зух Помисли плекав незвичнi: От якби корiв пастух Вигнав на дахи столичнi! Жив би тут Мартин-спанько, Тут була б його домiвка, I стояло б молоко В ринвах, наче та дощiвка. Мрiï дивнi, запашнi, Та не будеш ними ситий. Треба йти в село менi, Там, напевно, краще жити! Кiт подумав — i за мить Був на киïвськiм вокзалi. Шасть — i вже в купе сидить, I снує думки зухвалi. Потяг рушив. Ну й дива! Кiт не бачив ще такого — I будинки, й дерева — Все кудись iде вiд нього. На полицю кiт залiз — Там приємно, м'яко, сухо — I заснув пiд стук колiс... Втiм беруть його за вухо! Це з'явився провiдник. — Де квиток? — Квитка не маю. — Як же ти сюди проник, Неотесаний гультяю? Кiт мовчить, а той на зло Причепився, як оскома. — Ти куди? — Та я в село! — А! В село? Так ти вже дома! I жбурляє вiн кота Крiзь вiкно посеред поля, Просто в золотi жита, В тихе степове роздолля. Кiт не вдарився, та лиш Трохи походив у житi, Перед ним з'явилась миш, Мабуть, щонайбiльша в свiтi. Kiт Мартин знепритомнiв Вiд огиди i вiд жаху. Вiн пролежав кiлька днiв Бiля степового шляху. Вставши, кiт побрiв туди, Де — почув — спiвали пiвнi. До села чи слободи Йшов, як люди йдуть мандрiвнi. Вiн здаля уздрiв село, Стайнi, трактори, солому... Ну, а що там з ним було, Ми розкажемо потому.
ПРИГОДИ КОТА МАРТИНА